20 червня - міжнародний день біженців. Історії жінок ГО "Літай"

До всесвітнього Дня біженців, яке відзначається у світі 20 червня, ми попросили жінок нашої організації розповісти про свій непростий досвід та шлях в ролі біженця.

ГО "Літай" - родина справжніх жінок - сильних, гарних, талановитих, здатних до розвитку, зростання, попри всі негаразди, виклики, випробування.  Більшість з них - це жінки, змушені залишити рідні домівки, втікаючи від жахіть війни.

У кожної з них - своя історія, яка зворушує, вчить, надихає.

Марія, м.Миколаїв

Коли ти починаєш з нуля - ти маєш супер силу, створити нову історію, стати супергероєм свого життя, бо тільки ти знаєш як воно повинно бути. Це нелегкий, але дуже цікавий шлях, трансформація. Головне любити себе, бути чесною з собою, довіряти, мріяти, діяти і робити навіть якщо страшно, або саме тому, що страшно....

Перше, що я винесла для себе - не відкладати життя на потім. Відпочинок, час з дітьми, зустрічі з друзями - це все на першому місці.

Олександра, м. Харків

Друге- я тепер повністю розумію вислів, що дім - це не місце, дім - це люди. Коли твої рідні поруч, не важливо, де ти - у Харкові, Львові чи Києві. Впевнена, що і у маленькому селі мені було б норм.

Здивувала підтримка від зовсім незнайомих людей, і повна її відсутність від дуже близьких родичів.

Запам'яталось, як після тижня у Харкові ми дорогою у Львів заїхали у Дніпро...Це був перший населений пункт на нашому шляху. Трамваї їдуть, люди ходять, магазини працюють. Моя мама досі пам'ятає хлопчика на зупинці з двома батонами у руках...

Ольга, м. Донецьк

В минулому, я дуже боялася вносити якісь зміни в своє більш менш комфортне життя. Боялася кардинальних змін, думала, що не впораюсь, зроблю тільки гірше. Перший рік досвіду ВПО показав мені, що я сильніша, розумніша, мудріша, ніж я про себе думала. Це не означає, що я супер сильна, супер розумна та супер мудра, але я з подивом відмітила, що я себе недооцінювала, майже 20 попередніх років.

Я пам'ятаю кожну людину, яка нас підтримала, коли ми змушені були переїхати в Київ з Донецька. Це були і рідні люди, і колеги, і незнайомі небайдужі люди (особливо, коли ми виїжджали в Німеччину вже в 2022 році), це були такі самі ВПО, як і я. І я до сих пір всім вдячна.

Обертаючись назад, я б порадила собі вірити, що я все зможу, бути відкритою у спілкуванні та бачити і користатися кожною можливістю, навчитись чомусь новому. А ще я б собі сказала, що якщо так сталося і я переїхала, значить моя присутність важлива саме тут.

А ще, майже одразу, ми прикріпили годівничку на балконі орендованої квартири і щодня годували пташок, які радісно приймали нашу турботу, спостерігання за ними і щоденний ритуал, дуже допомогав триматися.

Ольга, м. Маріуполь

Я втратила дім два рази. Перший раз мені було дуже важко і тільки через пʼять років змогла прийняти ситуацію, в якій опинилася. Треба ніколи не опускати руки та працювати заради родини та не забувати про себе. Саме в цій ситуації я почала навчатися та займатися фото і, тільки завдяки цьому почала жити. Вдруге, коли довелося залишити дім, було ще складніше, але вже більше впевненості та знань, що робити, ні на кого надії немає, тільки чоловік та дитина. Щоб не було, всі наші звички (сніданок та вечеря разом), вихідні разом, обов'язково продовжуємо. Працюємо та рухаємося вперед, допомагаємо по можливості іншим, бо це дуже важливо, інколи просто розмовою, але це дає людям розуміння, що вони не самотні та є ще такі самі, як вони. Оскільки почуття, що ти зайвий та всюди чужий, довго тримається та не дає жити далі Тому підтримка будь-яка є дуже важливою. Треба брати та робити, рухатись вперед заради себе.

Марина, м. Попасна

Я двічі переселенка, маю інвалідність. Вперше мене вивезли у 2015 році в м. Сіверськодонецьк. Там спочатку довго нікуди не ходила, і у лютому я повернулася зі старшою сестрою в рідне місто Попасна Луганської області. Потім знову у Сіверськодонецьк в липні того ж року, чесно кажу - не хотіла їхати, бо квартира, двір, потрібно було сидіти з племінником, якому тоді було 3 роки.

У вересні 2015 році знайшла спортзал та церкву, і потім так звикла до Сіверськодонецьку, що довго не хотіла їхати додому, ходила на концерти, а у грудні 2018 року повернулась додому, і знову - спортзал, церква, реабілітаційний центр Лелека для дітей та молоді з особливими потребами. 2022 рік був дуже важким: у березні довелося кинути все та тікати, залишити котів з собакою (досі болить серце за них, сподіваюсь котів врятували).

Цінуйте життя та моменти з близькими! Дуже дякую всім, хто нам допомагав і допомагає! Міцного здоров'я всім!

Зараз мешкаємо в м.Кривий ріг, Дніпропетровська область. Всі заняття - онлайн, іноді з мамою ходимо у Безпечний простір  психологічна підтримка

Лілія, м. Харків

На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну ми жили у Харкові.

Хочеться забути той страшний ранок 22 лютого 2014 року...через 10 днів евакуаційний потяг в невідомому напрямку...

Запам'ятались люди з маленького села Львівської області, які зносили до дому, де ми з'явилися як перші переселенці, консервацію, картоплю, якісь смаколики, сусідка принесла молока домашнього, це дуже зворушило.

Потім зустрічалися різні люди,але кожен з них зустрівся на шляху для чогось, всім вдячні.

Згодом, перебравшись до Києва з сім'єю, теж зустріли зовсім незнайомих людей, які допомогли з житлом.

Поживши поза рідною домівкою, теж зрозуміли, що дім є там, де сім'я! Головне - бути разом!

В Києві вже за три роки з'явилася традиція - кожні канікули разом з дітьми буваємо в нових місцях і містах України.

Що я би сказала собі 3 роки тому?

- Живіть сьогодні! Час йде, минають роки, дорослішають діти, минає життя, поки все стоїть на паузі.

Ці історії — як теплі долоні, що підтримують у найтемніший момент. Вони нагадують: ми не одні. У нас є спільний досвід, спільна сила і право на нову сторінку життя. Іноді достатньо прочитати чиїсь слова, щоб знову відчути опору під ногами